Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 листопада 2014 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Романюка Я.М., Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2013 року ОСОБА_8 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 30 червня 2010 року за договором позики передала ОСОБА_9 50 тис. грн, які вона зобов'язувалася повернути до 1 липня 2011 року та сплачувати щомісяця 10% від суми боргу. 12 липня 2010 року вона знову за договором позики передала відповідачу 20 тис. грн., які вона зобов'язувалася повернути до 12 липня 2011 року та сплачувати щомісяця 10% від суми боргу. Однак до теперішнього часу ОСОБА_9 борг не повернула, у зв'язку із чим ОСОБА_8 просила стягнути з відповідача борг в розмірі 70 тис. грн, проценти за користування коштами в розмірі 84 тис. грн та 3% річних від простроченої суми.

Заочним рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 14 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 січня 2014 року, позов ОСОБА_8 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_8 70 тис. грн. боргу та 4 тис. 200 грн. - 3 % річних від простроченої суми. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 березня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_8

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_8 просить скасувати рішення касаційного суду й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та статей 1046-1048 ЦК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстав неоднакового застосування судом (Судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що це рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи у позові в частині стягнення 10 % щомісяця від суми позики, дійшов висновку про те, що до правовідносини сторін не застосовуються норми статей 1046-1048 ЦК України, а поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», з урахуванням яких ОСОБА_8 не мала визначеного цим Законом права на надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів.

У той самий час в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, 18 січня 2012 року, 30 січня 2013 року, 16 квітня 2014 року, що надані заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у справах про стягнення позики та процентів за користування коштами, суд касаційної інстанції вказав, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046, 1048 ЦК України.

Таким чином, убачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статей 1046, 1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у частині права позикодавців - фізичних осіб на отримання від позичальників обумовлених договором процентів за користування позикою (частина перша статті 1048 ЦК України).

Вирішуючи питання про усунення неоднаковості в застосуванні статей 1046, 1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Верховний Суд України виходить із такого.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня 2001 року, установлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

У Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах першій та другій статті 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, які виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ міститься в пункту 1 статті 1 Закону.

У пунктом 7 статті 1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на всіх юридичних осіб, а лише на тих, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

У частині четвертій статті 5 Закону вказано, що можливість і порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено в пункті 5 частини першої статті 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься в статті 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм убачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою й не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивачка за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність із надання фінансових послуг на території України, а тому відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов'язане лише з фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема, пунктів 6, 7 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг, або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але й фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участі учасників ринків фінансових послуг, то відносини між фізичними особами, зокрема, щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (статті 553-559, 1046-1053).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (частина перша статті 1048 ЦК України).

Таким чином, треба дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046 - 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку необхідно дійти й з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у разі колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування старих норм прямо зазначено в новому законі, так і у разі, коли таких застережень у новому законі немає.

Таку саму правову позицію висловив у своїй постанові Верховний Суд України у справі № 6-79 цс 12.

Ураховуючи, те що ОСОБА_8 не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг), спір повинен вирішуватись на підставі норм ЦК України (статей 1046-1048).

Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до статті 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_8 задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_8 про стягнення процентів за користування коштами за договором позики скасувати, передати справу в цій частині на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пункт 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко